Еволюція та соціальні функції місцевого самоврядування в добу Української революції (1917–1920 рр.)

Abstract

Статтю присвячено комплексному аналізу еволюції правових засад та практичної реалізації соціальних функцій органів місцевого самоврядування (земств, міських дум та інститутів-замінників) в добу Української революції 1917–1920 рр.. Актуальність теми зумовлена викликами сучасної реформи децентралізації в Україні, яка стикається зі схожою проблемою збереження балансу між розширенням прав громад та забезпеченням державної керованості в умовах воєнного стану. Наукова проблема полягає у фундаментальному розриві між теоріями державотворення та практикою суспільного виживання в екстремальних умовах. Досліджено, чому три послідовні українські уряди зазнали невдачі у спробі збудувати ефективну модель влади на місцях, не зумівши поєднати демократичну легітимність (виборність) та адміністративну дієвість (жорстку виконавчу вертикаль). Методологія ґрунтується на аналізі нормативно-правових актів та історіографічному підході, що фіксує перехід від загальнополітичних наративів до регіональних адміністративно-господарських досліджень. Проаналізовано три відмінні моделі управління. Центральна Рада впроваджувала демократичний ідеалізм, що призвів до інституційного дуалізму (призначені комісари проти виборних земств) і завершився колапсом керованості, трагічно зафіксованим у Конституції УНР. Гетьманат Павла Скоропадського став консервативною реакцією: він призупинив діяльність виборних органів, замінивши їх призначуваною вертикаллю старост, що спиралася на військову силу окупаційних військ. Пріоритетом стала не демократія, а ефективність збору продовольства. Директорія УНР, декларуючи відновлення демократії, в умовах тотальної війни вдалася до ще більш авторитарних методів, створивши мілітаризовану вертикаль комісарів. Це призвело до повного інституційного хаосу, багатовладдя та правового нігілізму. Особливу увагу приділено соціальним функціям місцевого самоврядування. Встановлено, що саме земства взяли на себе тягар життєзабезпечення громад. Вони успішно реалізовували політику українізації освіти та намагалися зберегти принципи земської медицини. Водночас фатальною вразливістю стала покладена на них функція «продовольчої диктатури». Примусові реквізиції хліба перетворили місцеве самоврядування з представника громади на агента примусу, що знищило його соціальну опору. Провал інституту місцевого самоврядування був зумовлений стратегічним конфліктом між ідеологічними вимогами центру (лояльність, мобілізація, українізація) та прагматичними запитами населення (мир, земля, хліб). Не маючи змоги задовольнити останні, органи місцевого самоврядування втратило легітимність і було знищено разом з українською державністю.